Банк почався на Подолі

Банк на вул. Інститутській. 1906 р.

Чому не прижилася 75-рублева банкнота, де розташовувався перший київський банк і що стало причиною його закриття? Як будували й відкривали другий банк та надавали позики під овечу вовну? У 1781 р. було покладено початок банківській справі в Києві.

Цією подією стало заснування Київської контори Державного асигнаційного банку. Йому передувало введення в Російській імперії за 12 років до того паперових грошей — асигнацій, які мали замінити незручну в обігу мідну монету («асигнація» у перекладі з французької — «свідоцтво на отримання грошей»).

Перші банки в Росії були засновані за указом імператриці Єлизавети Петрівни у 1754 р. Це були Дворянські позикові банки в Петербурзі та Москві, а також Купецький банк у Петербурзі, який призначався для купців, що торгували в місцевому порту. Рішення про створення Державного банку та надання йому, за прикладом Англійського банку, права випуску банківських білетів було оголошено Петром III у травні 1762 р. Але вже за місяць у результаті гвардійського перевороту на престол зійшла його дружина Катерина Олексіївна, і введення асигнацій виявилося невчасним. Лише через 7 років імператриця наказала на спеціально виготовленому для цього папері виготовити асигнації на величезну як на ті часи суму — 1 000 000 рублів. Для роботи з ними заснували два банки — у Санкт-Петербурзі та Москві.

*Проєкт будівлі, де розміщувалася Київська контора Асигнаційного банку*

Спочатку в обіг було введено «банківські ноти» номіналом 25, 50, 75 і 100 руб. Але незабаром фальшивомонетники почали майстерно підробляти банкноти номіналом 25 руб., видаючи їх за 75-рублеві. Тому скарбниці не залишалося нічого іншого, як викупити всі випущені 75-рублеві банкноти та скасувати цей номінал. У 1786 р. уряд затвердив нові зразки номіналом 5, 10, 25, 50 і 100 руб. Банкноти трьох останніх номіналів друкувалися на білому папері, для п’ятирублевих застосували синій, для «десятки» — червоний колір, хоча «червонець» спочатку був золотою монетою, а різновид паперових грошей так назвали значно пізніше.

У 1772 р., щоб полегшити процес обміну грошей, відкрили спеціальні контори для додаткового обміну великих банкнот на дрібну монету для повсякденних потреб. Перші такі контори з’явилися в Ярославлі, Смоленську, Тобольську, Астрахані, Нижньому Новгороді, пізніше — у Ніжині, Києві, Харкові, Херсоні та інших містах. У 1786 р. Санкт-Петербурзький і Московський обмінні банки об’єдналися в Державний асигнаційний банк, якому підпорядковувалися всі контори. Вони перебували у віданні правління банку, але очолювали їх місцеві губернатори, які раз на місяць перевіряли грошову та асигнаційну готівку контори.

Київська контора банку розташовувалася на Подолі, на площі, яка з часом стала називатися Контрактовою, — у кварталі між Андріївським узвозом і вулицею Флорівською. Тут перший київський банк займав двоповерхову кам’яну будівлю з чотириколонним портиком на фасаді. У ті часи це була одна з найпомітніших споруд у місті.

*Київська контора Державного банку. Кінець XIX ст.*

Згідно з описом, складеним губернським архітектором за розпорядженням правителя Київського намісництва генерал-поручика С. Ширкова, у садибі були головний корпус (його периметр становив 68 м), а також два дерев’яні флігелі, кухня, стайня на п’ять коней і дров’яний сарай. У головному корпусі на двох поверхах — чотири сіни, одинадцять кімнат, дві комори, сім голландських печей, один камін. Під будівлею — льох, але через високий рівень ґрунтових вод він завжди був вологим.

Однак банківська установа в Києві, як і в більшості інших провінційних міст, проіснувала недовго. У лютому 1788 р. Катерина II дала розпорядження головному директору Державного асигнаційного банку графу А. Шувалову залишити банківські контори лише в Ярославлі, Смоленську, Нижньому Новгороді, Казані, Орлі, Херсоні, Верхньому Волочку та Архангельську. Решту ж контор, визнаних непотрібними через їхні незначні обороти, наказала «знищити». Генерал-поручик Ширков отримав вказівку «асигнації на суму 157 тисяч 125 рублів, що знаходяться в Київській конторі, яку ліквідують, передати для точного перерахунку листів спеціально відрядженому для цього бухгалтеру Нюбеку та кур’єру прапорщику Лядіну».

До такого безславного завершення призвела надмірна емісія паперових грошей, які знецінилися, і під загрозою інфляції їхні власники почали зворотний процес обміну асигнацій на срібні та мідні монети. За цих умов банківські контори вже не могли виконувати покладені на них обов’язки — сприяти надходженню грошей до казни.

Після рішення про закриття Київської контори правління Асигнаційного банку дало вказівку продати земельну ділянку, будівлі та інше майно, що належали йому. За висновком архітектора, технічний стан головного будинку не дозволяв встановити ціну вище 5 тис. руб. Саме таку суму й визначили як початкову на публічних торгах, які влітку 1788 р. оголошувалися тричі, але охочих придбати нерухомість не знайшлося. Ніхто не відгукнувся й наступного року. І лише після цього петербурзьке керівництво розпорядилося передати «кам’яний будинок колишньої банківської контори у відання головного поштового відомства». Тимчасово, не більше як рік, розміщувалося Головне народне училище, для якого орендували приміщення на вул. Різдвяній (Покровській).

На друге відродження банку в Києві довелося чекати понад пів століття. У грудні 1837 р. київським, подольським і волинським генерал-губернатором, тобто управителем Південно-Західного краю імперії, призначили генерал-лейтенанта Д. Бібікова. Він мав управлінський досвід як на місцевому, так і на загальнодержавному рівні, а в останні роки працював у міністерстві фінансів. Звернувши увагу на економічну ситуацію в краї, Бібіков у червні 1838 р. надіслав своєму колишньому міністру графу Канкрину конфіденційний лист із пропозицією відкрити в Києві контору Державного комерційного банку.

Бібіков писав: «…З певних політичних міркувань намісник Царства Польського, згідно з моїми даними, наказав закрити Бердичівську контору Польського банку. З закриттям цієї контори, за умови заохочень та допомоги з боку уряду, торгівля та промисловість краю можуть отримати новий значний розвиток, для підтримки якого створення в Києві контори Комерційного банку не тільки було б корисним, але й навіть необхідним».

Міністр дотримувався іншої думки, але й Бібіков не поступався. Розпочалося десятимісячне листування, у результаті якого в березні 1839 р. Канкрін повідомив, що це питання, ймовірно, буде винесено на розгляд Державної ради. Крапку поставив Микола I, підписавши 24 травня 1839 р. указ про відкриття Київської контори Державного комерційного банку. На неї покладалися звичайні банківські функції: приймати грошові вклади, надавати позики, обмінювати великі асигнації на дрібні, застарілі — на нові та мідну монету, робити передавальні написи на квитках Державної комісії погашення боргів. Позики банк міг видавати як під облігації цієї комісії, так і під заставу маєтків та сільськогосподарської продукції — хліба, льону, конопель та вовни овець. Грошові суми можна було покласти в Комерційний банк під 5 % річних.

Першою резиденцією Київської контори банку був двоповерховий будинок Августа Юнка з антресолями, будівництво якого він розпочав у 1835 р. Будівля розташовувалася «на Олександрівській горі, навпроти Царського саду» — на вулиці, яка на початку ХІХ століття називалася Великою Нікольською, пізніше стала Олександрівською, Революції, Кірова, а з 1991 р. — вул. М. Грушевського. Капітально відреставрований у наші дні будинок Юнка є однією з архітектурних окрас вулиць. Тут банк за договором оренди на три роки розпочав у січні 1840 р. свою діяльність.

Але незабаром виникла думка про будівництво власної будівлі. Розглядалися три можливі місця: перше — навпроти костелу св. Олександра, між ним і Михайлівським монастирем; друге — на Володимирській вулиці, поблизу перехрестя з Іринінською; третє — неподалік від щойно зведеної будівлі університету. Був також варіант купівлі будинку Юнка, але зупинилися на новій будівлі Дворянського зібрання на Інститутській. Згоду дворян Київської губернії було отримано, і 19 листопада 1845 р. оформили купчу на будинок разом із садибою на суму 44 тис. 890 руб. 7 коп.

У 1860 р. Олександр II підписав указ про реорганізацію кредитних установ. Відтепер Державний комерційний банк став Державним банком Російської імперії. Його головна мета, як зазначалося в статуті, полягала в «пожвавленні промисловості та торгівлі», а також у «зміцненні грошово-кредитної системи». Тим часом приміщення, яке займала Київська контора, стало тісним, і її керівник Г. Афанасьєв порушив питання про будівництво нового в районі нинішніх вулиць Архітектора Городецького та Заньковецької. Але міністр фінансів С. Вітте був категорично проти переїзду та додаткових витрат. Тому надійшла вказівка розширити садибу на вул. Інститутській і будувати в її межах.

І ось 13 жовтня 1902 р. відбулася урочиста церемонія закладення фундаменту будівлі за проєктом архітектора О. Кобелєва. Основну увагу він приділив зручності проведення банківських операцій. Головне, щоб втрати часу клієнтами та персоналом банку були мінімальними. Для цього архітектор застосував систему концентрації операцій у якомога більших залах, щоб клієнт, увійшовши, міг вільно зорієнтуватися та побачити всі необхідні йому служби. Уже 1 серпня 1905 р. працівники контори банку перейшли до нових приміщень, їхнє освячення відбулося 22 січня 1906 р. — 105 років тому. У 1934 р. у будівлі за проєктом О. Кобелєва було надбудовано третій поверх. З 1991 р. у ній працює Національний банк України.