Фото denison5555, Pixabay
Учні, яким пізно сідати за парту, які не списують і не махлюють з домашкою, вчаться за власні гроші. Вони придумують загадки та згадують дитинство, співають пісень та намагаються влучно жартувати. А ще соромляться, переборюють себе та вимагають поваги. Ярослава Білоусова, викладачка, що навчає української дорослих, розповіла Вікенду про проблеми та досягнення своїх учнів.
Що робити тим, хто в середині життя, біля сорока, усвідомив, що без володіння мовою неможливо змінити коло спілкування, рухатися кар’єрними сходами, розвиватися? Як кваліфікована філологиня можу вас заспокоїти: середина життя — це прекрасний час для старту.
Вагома частина моїх теперішніх учнів, які вивчають українську, — це дорослі люди. Більшість з них переїхали до Києва з пострадянських республік у юнацькі роки й з українською взагалі не були знайомі. Дехто вивчав досить формально, живучи на Сході чи в Криму. Уроки української були, але вчителька навіть не змушувала відповідати на уроках мови чи літератури «рідною». Вели діалог такою, якою було легше. Тож зараз ми з моїми дорослими учнями, хоч із зусиллями, починаємо з азів, ставимо звуки та звертаємо увагу на виразне читання.
Мені до вподоби працювати з дорослими, бо вони мають власні запити, а не прийшли вчитися за бажанням батьків. Вони не тягнуть час, не махлюють з невиконаною домашкою, не списують, не намагаються справити на мене враження. Платять власні гроші і працюють для себе. І, найголовніше, дорослі усвідомлюють, що мати наставника — це приємно, зручно і доцільно. І від того, що хтось тебе розвиває, можна отримувати насолоду. Шкода, в дитинстві цей факт неможливо оцінити.
Фото Марьян Блан | @marjanblan, Unsplash
Іноді мені видається, що індивідуальні мовні заняття — це своєрідна психотерапія. Адже обговорюючи більшість розмовних тем, учень зазирає в глибини своєї підсвідомості, має можливість зануритися у власне дитинство, юність, пережити ще раз важливі моменти, порівняти власні вчинки з поворотами долі героїв прочитаних творів. Ми багато сміємося, обговорюємо, іноді сперечаємось. Створюємо мовні загадки, готуємо презентації, вчимо пісні, пишемо малу прозу і критикуємо чужі вірші.
Частенько доводиться чути від дорослих початківців, що на першому етапі вони дуже ніяково почуваються серед колег та родичів. Адже говорять менш образно, повільніше, з біднішим лексичним запасом, рідше жартують. Але цей шлях, без винятку, проходять всі, хто опановує нову мову. А з українською, на жаль, оточення часто робить «ведмежу послугу», бо переходить на російську заради примарного психологічного комфорту початківця.
Знаю випадок, коли учень навіть почепив у своєму кабінеті плакат «Говоріть українською — я хочу її вивчити!» Або інший, коли доросла учениця витратила купу часу, щоб зніяковілість перетворити на самоповагу через те, що зусиллям волі змушувала себе говорити новою мовою.
Якщо людина почала вивчати українську в середині життя — це гарний показник. Вона не стоїть на місці, обирає зміни, відшуковує своє національне коріння та долучається до тих важливих суспільних процесів, які відбуваються в країні. Мої учні схильні до рефлексії, люблять мандри, мають купу інтересів та прагнуть бути «кращою версією себе».
Тож, якщо ваша українська — далека від ідеалу, а за парту вже пізненько — негайно викиньте з голови це упередження. Нові враження, кумедні відкриття та корисні навички вже чекають на вас у незвіданих мовних світах! Як казав класик: «Борітеся — поборете!»
Читайте також: Досить шастати: чому мова не йде на карантин;
Наука з жартами, мемами та лайкою: 10 сторінок українських популяризаторів;
10 відкриттів: чого нас навчив карантин;
Місія спасіння: як працюють волонтери Червоного Хреста у Києві;
Десятки кілометрів спльонтаних мазків: Іван Марчук в Києві.
Давай дружити в 
, найкрутіші фотки лови в 
, все найважливіше та найцікавіші в 
, коротко і у справі в 
.
