#Вспоминая90е: в ожидании спектакля Жадана

#Вспоминая90е: в ожидании спектакля Жадана

Чтобы поддержать гастроли нового спектакля «Депеш мод» по одноименному роману известного украинского писателя Сергея Жадана, в Фейсбуке организовали флэшмоб, в котором решили вспомнить те самые 90-е. Люди делятся историями из своей юности и размышляют, какие ценные уроки они усвоили в это время.

Ярослава Гресь, управляющий партнер успешного пиар-агентства «Gres Todorchuk PR», вспомнила бизнес своего папы и то, как легко «вывозили в лес» разбираться с партнерами.  

«В 90х, как и у всех, кто пытался делать бизнес, у моего папы была крыша – высокий, широкоплечий парень Дима. Мне он ужасно нравился. Я не знала, что такое “крыша” и не понимала, почему Дима приходит к нам домой с завидной регулярностью. Я просто очень старалась сделать все, чтобы он задержался подольше – предлагала чай и печенье, переодевалась в самое нарядное платье, неловко шутила, театрально смеялась, одним словом, я вела себя, как маленькая глупая девочка. Дима смотрел снисходительно. Дима мне улыбался. Улыбка у него была открытая, простодушная.

Однажды папин друг и коллега Сережа решил, что мы слишком хорошо живем и накатал большое подробное письмо бандитам с описанием того, какую плиту и стиральную машину мы купили за последний месяц, сколько денег мы не доплачиваем, как хотим всех кинуть и вообще – закопайте их, подлецов, в лесу.

В лес, кстати, вывозили запросто. И не все из леса возвращались.

Нас спас Дима. Вместо того, чтобы дать письму ход, он заявился к нам домой. Папа прочел, папа что-то объяснял, доказывал и т.д. Я носила чай, театрально смеялась, мне так хотелось его обнять. Дима папе поверил. Мы остались дома.

Сегодня, когда я читаю новости о бесчисленных угонах машин, поджогах, взрывах и беседах “за жизнь” в лесу – мне страшно. Я не хочу, чтобы 90е вернулись. Я готова смотреть на них только в театре. А что помните о 90х вы?»

[gallery:27675]

Поделилась своей историей из 90-х и известная актриса Римма Зюбина. И она, нужно отметить, намного жизнерадостнее!

«Київ. Лютий 93. Будинок Кіно. Святкуємо прем'єру фільму Dmitriy Tomashpolski “Про шалене кохання, снайпера і космонавта”. До мене підходить красивий, злегка сивий, чоловік. Вітає і говорить: “Мені б дуже хотілось зараз подарувати Вам квіти”. Які квіти? Вночі? Взимку? – думаю я. В той час лише “красная гвоздика – спутница тревог” на травневі і жовтневі по блату діставалась. Але тут через годинку в ресторан заходить панянка з прекрасними квітами. Подібне я бачила тоді лише в зарубіжному кіно. “Квіти! Квіти! Кому квіти?”. Я глянула на неї і подумала “Ну-ну…”, а за мить той красень підвів до мене квітникарку і спитав у мене:

– Вам подобаються ці квіти?

– Так, подобаються.

– Візьміть їх, будь ласка.

– Ви хочете, аби я вибрала букет?

– Ні, я би хотів подарувати Вам всі ці квіти.

10 букетів я розставила на підлозі в трилітрових банках, які знайшла на балконі орендованої квартири, куди лише вранці переїхала.

Це був мій кінодебют. І мій перший шанувальник, якого я більше ніколи не бачила.»

Про болгарский перец и рыбу вспомнил украинский дизайнер Андре Тан.

 «Мне всего 9 лет, и в 3.30 утра каждые выходные я еду продавать на харьковском рынке болгарский перец. В будние дни я торгую рыбой за прилавком местного рынка. Потом хожу по квартирам и предлагаю эту рыбу соседям. Они виновато улыбаются, если не могут её купить, гладят меня по голове и обещают взять завтра. А я стучусь в следующие двери снова и снова, потому что мечтаю купить себе и сестре фиолетовый спортивный костюм с желтой полосой на груди. Я не люблю вспоминать это время, время безденежья и беспорядка в стране, время длинных очередей за хлебом на морозе, дефицита продуктов…не люблю до сих пор рыбу и не ем болгарский перец.»

А так про 90-е вспоминает украинская писательница Екатерина Бабкина.

«Колись в минулому житті я працювала в корпоративному піарі і сиділа на важливій великій зустрічі з серйозними людьми. І мені почала дзвонити мама. Я скинула дзвінок. Мама подзвонила знову. Я скинула дзвінок. Мама набрала мене ще раз. Тут, ясно, я уявила собі інфаркт, інсульт, аварію і все на світі, вибачилася і вийшла з зустрічі.

– Мам?

– Ти знаєш, знаєш що грає зараз по радіо? Знаєш? – бісилася мама на тому кінці зв'язку, – СТЕПАН ГАЛЯБАРДА! Справжній Степан Галябарда. Він існує! Ти знала? Очі мамині, трішечки солоні, ти знала? А хор, хор монгольских міліціонерів теж існує??

Я поклала слухавку.

Yaroslava Gres запустила флешмоб #згадуючи90ті на підтримку всеукраїнського туру вистави за романом Сергія Жадана “Депеш Мод”. Але я не хочу згадувати 90ті. Всі пишуть “страшні” історії про виїзди в ліс, рекет, базар, кришу, бізнеси, віджимання грошей і майна. В мене була одна мама в 90х, ми жили в 18-метровій квартирі і в нас не було їжі, майна, нічого, коротше, не було, тому що мама працювала в школі. Зі школи не вивозили в ліс, зарплату там теж не давали роками, а якщо давали – її вистачало на стару картоплю і перлову кашу. Я відчайдушно заздрила всім ровесникам, батьки яких переживали проблеми через бізнес і роботу, бо в них була своя кімната, пралка, барбі, нормальний рюкзак, м'ясо вдома і соки в пакетиках в школу, гарний одяг. Якщо комусь палили машину – я стискала плечима: В ЛЮДЕЙ Є МАШИНА, які в них взагалі проблеми можуть бути? В 14 замість того, чим займаються нормальні люди в 14, я почала працювати, але це якраз уже були, по цифрах, не 90ті, і з того часу в мене все краще і краще.»

Спектакль пройдет в трех городах Украины: Одессе, Киеве и Львове. В Киеве его можно будет посетить 20 сентября в Киевском академическом Молодом театре (смотрите в Афише).